Ті, які пройшли війну

Ті, які пройшли війну



У 2014 році в Україні почалась війна, яка так чи інакше торкнулася кожного з нас. 36 працівників Групи АГРОТРЕЙД брали участь у бойових діях на Донбасі. Це люди з різних регіонів, фахівці з безпеки й слюсарі, водії та енергетики, добровольці та мобілізовані. До свята 14 жовтня ми зібрали кілька історій. Дякуємо вам, наші захисники!

Олександр Богорад, 36 років, фахівець з економічної безпеки

Так трапилося, що на Майдані я не зміг взяти участь: дружина була вагітна, я потрібен був вдома, але, звісно, уважно слідкував за всіма новинами. Коли ситуація загострилася: Росія анексувала Крим та розпочала війну з Україною, — вже не міг залишатися осторонь. Це було складне рішення, але мене дуже підтримала дружина. Спочатку мене не приймали в армію, бо донечці було лише чотири місяці. Проте я переконав воєнкомів.

В серпні 2014 року я потрапив до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Миколаєва. Мій батальйон назвали «Фенікс», бо нашим забезпеченням займалася волонтерська організація «Крила Фенікса». Завдяки їй ми одні з перших отримали нову форму «піксель» та інше спорядження.

Після вишколу на навчальному полігоні нас направили до сектору «М» в Широкіно. Я заїжджав в це селище, коли там ще було спокійно, а повертався, коли воно було повністю зруйноване.

Мене вразило, наскільки людина може звикнути до умов, в яких опинилась. Наприклад, біля нашого місця дислокації була велика гойдалка, а поряд із нею — люк, куди ми ховалися під час обстрілів. Але ми помітили, що зазвичай міни пролітали над нашими головами та падали в море, і з часом перестали ховатися. Бувало, сидиш на цій гойдалці, а над тобою летять снаряди. Поступово ти втрачаєш відчуття гостроти небезпеки, і це погано. Краще боятися.

На війні було страшно, але просто: там проявляється сутність людини, ти розумієш, хто перед тобою. А ось родині було складно. У нас забирали сім-карти, і ми днями не мали зв’язку, а тим часом з’являлися чутки, що я загинув.

Маю деякі відзнаки, є грамота за те, що виявив розвідницю ворожої сторони, але я не люблю говорити про нагороди. Я йшов туди не за визнанням або пільгами, а для того, щоб в майбутньому мої діти не питали: «Де ти був, коли в нашій країні трапилася така біда?».

Андрій Захаренко, 49 років, слюсар-ремонтник, «БлизнюківськийКХП»

Я відчув війну дуже гостро. Я родом із Луганської області. В будинок, де жила мама, потрапила міна, вона загинула. Ще в Слов’янську збили вертоліт, в якому був мій друг. Я пішов до військкомату, але через бронхіальну астму отримав відмову. Проте в 2015 році почалася шоста хвиля мобілізації, потрібні були люди, й тоді вже на мою хворобу уваги не звернули.

Військового досвіду я не мав, навіть в армії не служив. В АТО приїхав рядовим солдатом в складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади, а через півтора року демобілізувався командиром взводу.

Дружині до останнього не говорив, що їду на війну. Сказав, що протягом місяця буду на навчальному полігоні й повернуся. Потім зателефонував і сказав, що вже в Дзержинську. Коли під час розмов вона чула постріли, говорив їй, що це наші бійці техніку перевіряють, заспокоював. Як би важко не було, я їй ніколи не казав, що у нас там стріляли.

Якось керівництво дало завдання, щоб 15 військових прикрили колону, що виходила з Зайцевого на ротацію. За нами потім повинні були відправити автомобіль. Вони пішли, а про нас забули. Ми добу протрималися, час від часу стріляли, щоб ворог розумів, що в місті є військові, потім з 34-го батальйону до нас прибули 10 хлопців. Фактично дві доби ми самотужки втримували Зайцеве.

А ще у нас звідси був інформатор — місцевий житель. Вперше він сам під’їхав і сказав: «Перевір мою машину». Мене це насторожило, але все ж сказав йому відкрити багажник. Всередині нічого не було, крім ганчір’я. Поки він, нібито, його перебирав, розповів про розташування техніки сепаратистів. Ми перевірили дані, все збіглося. Потім він регулярно нам підкидав нову інформацію.

З війни повернувся з двома контузіями та частковою втратою слуху.

Іван Шматенко, 49 років, фахівець з безпеки, «Ворожбянский КХП»

Пішов на війну, щоб захистити свою родину і щоб не було соромно дивитися в очі дочці. До того ж, мої друзі відправились в АТО раніше за мене, й двоє з них загинули. Проте у військкоматі відмовлялися брати мене до лав армії: лікарі виявили проблеми з тиском і фактично «списали» мене. Минуло місяців дев’ять, я підлікувався, а в військкоматах почався недобір, і я вирішив спробувати вдруге. Цього разу мене зарахували.

Потрапив до 58-ї мотопіхотної бригади Сумської області. Службу несли в Трьохізбенці, Кримському, Світличному, Костянтинівці, Ленінському. Коли йшов на війну, донька подарувала мені невеличку іконку. Я був водієм, підвозив харчування і снаряди на «передок», і коли ікона була зі мною, всі виїзди обходилися добре. Але одного разу я її забув. Поїхали на завдання під Горлівку, і обстріл, під який ми потрапили, був найстрашніший за весь час служби. Нам підбили машину, ми дивом залишилися живими. Тому я навіть трохи в Бога почав вірити.

Коли повернувся додому, дочка подарувала мені ще один подарунок — цуценя алабая, щоб я більше нікуди не їхав і доглядав за ним. Назвали його Сімба. Його фото висить над моїм робочим місцем.

Сергій Желізняк, 35 років, головний енергетик, ТДВ «Гадяцький елеватор»

Я був мобілізований влітку 2014 року. Потрапив до Восьмої окремої автомобільної санітарної роти, хоча й не мав медичної освіти. Насправді на всю роту у нас були лише два медики.

28 серпня ми виїхали в зону бойових дій в селище Малоянисоль в Донецькій області, а за кілька днів отримали перше завдання: забрати поранених та загиблих в Іловайському котлі. Під час виконання екіпажам доводилося заїжджати на окуповану територію, й один з них потрапив у руки ворога. Ми майже втратили надію побачити хлопців. Не знаю, хто за них домовлявся, і які зелені коридори організовували, але врешті-решт їх відпустили. І, коли ми їх побачили, оце було свято!

На початку лютого 2015 ми отримали завдання забрати захворілих бійців з передової. Сіли в машину, а зв’язку майже не було, тому користувалися картами і зрештою заблукали. Ми вирішили зупинитися, перепочити та визначитися, куди ж їхати далі. Було близько п’ятої ранку, і в цей момент небо забарвилося в червоне від обстрілів. Ми побачили, як в нашу сторону їдуть машини, вони були заповнені пораненими, дехто біг. Виявилося, ми були поряд із Дебальцево, тоді почався ще один котел. Ми стали допомагати перевозити бійців до лікарні. До мене в санітарну «таблетку» набивалися по 17-19 людей. Дві доби ми забирали бійців, мчали в госпіталь і поверталися знову. Було жахливо.

Коли у вересні їхав додому — не вірив. Мріяв, лише про те, як побачу сім’ю, як спокійно спатиму та не їстиму на бігу. На жаль, не всі з моєї роти повернулися. Один наш екіпаж загинув.

Владислав Доценко, 31 рік, головний інженер, «Коломацьке ХПП»

Це був березень 2014 року. У п’ятницю ввечері отримав повістку, а в понеділок вранці вже був у військкоматі. Я потрапив до прикордонної служби, і нас повезли в Сорокине (колишній Краснодон) Луганської області. Пам’ятаю, та весна була дуже холодна, ми спали в спальних мішках, холоднеча, спочатку дуже важко було. Але за кілька років до війни я служив у строковій армії, тому мені було трохи легше. Проте з нами було багато хлопців, які вперше побачили зброю й зовсім не розуміли, що таке казарма, військове керівництво тощо.

Коли бойові дії наблизилися, ми з автоматами не розлучалися, навіть спали з ними. 28 травня я поїхав у відпустку, й в той період наш відділ вибили з Краснодону. Тепер це окупована територія. Нас переводили з місця на місце, і останні пів року служби я провів на блокпосту в Станиці Луганській. У цьому регіоні тривали бої, але ми як прикордонники жодного разу участь в них не брали. Нас просто «крили» мінами та «градами», а нам доводилося тільки ховатися.

Одного разу через наш пост з окупованої території виїжджало подружжя років 55-60. Я побачив, що вони з Краснодону. Спитав, як там їх місто. Вони зі сльозами на очах сказали: «Повертайтеся, там навіть вчителів змушують розвантажувати ящики зі снарядами».

Коли їхав додому, дякував Богові, тому що були моменти, коли прощався з життям. Тепер щороку зустрічаємося з хлопцями, з якими служили. На щастя, всі, з ким я був призваний, повернулися додому живими та здоровими.